Твір: "Мій дідусь був черешнею"

Твір: "Умеешь ли ты свистеть Йоханна?"

Буктрейлер М. В Гоголя

Казки Сухомлинського

У ЧОМУ ТАЄМНИЦЯ ІНТЕРЕСУ

Кожний учитель мріє про те, щоб навчання на його уроках було цікавим для учнів. Як же зробити урок цікавим? Чи всі уроки можуть бути цікавими? У чому джерела інтересу?

Урок іде цікаво — це значить, що навчання, мислення супроводжуються почуттями піднесення, схвильованості учня, подиву, інколи навіть зачудування перед істиною, яка відкривається, усвідомленням й відчуванням своїх розумових сил, радістю творчості, гордістю за велич розуму й волі людини.

Пізнання саме по собі дивний, незвичайний, чудовий процес, який пробуджує живий і незгасний інтерес. У природі речей, в їх відношеннях і взаємозв’язках, у рухові й зміні, в людських думках, у всьому, що створила людина, — невичерпне джерело інтересу. Але в одних випадках це джерело, як струмок, дзюрчить на наших очах — підходь, дивись, і перед тобою відкривається дивовижна картина таємниць природи; в інших — джерело інтересу приховане в глибині, до нього треба добратися, докопатися, і часто трапляється так, що сам процес «підходів», «підкопів» до сутності природи речей і їх причинно-наслідкових зв’язків є головним джерелом інтересу.

Якщо ви будете сподіватися тільки на видимі, помітні стимули, які пробуджують інтерес до навчання, до уроків, ви ніколи не виховаєте справжньої інтелектуальної працьовитості. Прагніть того, щоб учні самі відкривали джерела інтересу, щоб у цьому відкриванні вони відчували власну працю й успіх — само по собі це одне з найважливіших джерел інтересу. Без активної розумової праці неможливі ні інтерес, ні увага школярів.

Перше джерело, перша іскра інтересу до знань — у підході вчителя до матеріалу, який пояснюється на уроці, до фактів, що аналізуються. Знання істини народжується в свідомості учня з пізнання точок зіткнення між фактами і явищами, ниток, якими ці факти і явища пов’язуються. Готуючись до уроку, я завжди прагну продумати, осмислити якраз ті точки зіткнення, ті нитки, де завдяки зчепленню думок розкривається щось нове, несподіване з погляду пізнання істин і закономірностей навколишнього світу. На наступному уроці вивчатиметься, наприклад, коренева система рослин, її роль в життєвих процесах. Учні сотні разів бачили корені рослин, і, здавалося б, у матеріалі навряд чи може бути щось цікаве для них. Але інтерес — у пізнанні прихованого, невидимого з першого погляду. Я розповідаю дітям про те, як найтонші кореневі волоски добувають у ґрунті речовини, необхідні рослині. Звертаю увагу ось на яку точку стикання, зчеплення фактів: у ґрунті йде життя, яке ні на хвилину не припиняється, в глибині воно не згасає ні влітку, ні взимку; мільярди мікроорганізмів мовби обслуговують тисячі кореневих волосків, без цього складного життя не могло б жити дерево. «Придивимося, діти, — кажу я, — до цього складного життя ґрунту, вдумаємося, як воно залежить від речовин, що надходять з навколишнього середовища. Перед вами відкриється взаємодія між живим і неживим». Як неживе стає будівельним матеріалом для живого — це і є та точка стикання, зчеплення фактів, висвітлюючи яку і зосереджуючи увагу на якій, я відкриваю перед вихованцями щось нове, таке, що пробуджує почуття подиву перед таємницями природи. Чим більше захоплює підлітків це почуття, тим більше їм хочеться знати, осмислити, зрозуміти.

Джерело інтересу — і в застосуванні знань, у переживанні почуття влади розуму над фактами і явищами. У самій глибині людського єства є невикорінна потреба відчувати себе відкривачем, дослідником, шукачем. У дитячому ж духовному світі ця потреба особливо сильна. Та якщо немає поживи для неї — живого спілкування з фактами і явищами, радості пізнання — ця потреба поступово слабне, а разом з нею згасає й інтерес до знань. Я бачу дуже важливе виховне завдання в тому, щоб повсякчас підтримувати, поглиблювати бажання учня бути відкривачем, реалізувати це його бажання спеціальними методами роботи. Після уроку, на якому в дітей пробудився інтерес до прихованих від безпосереднього спостереження процесів у ґрунті, ми йдемо в поле — спеціально для того, щоб подивитися розріз ґрунту. Діти з подивом розглядають двометрової довжини корені маленьких злакових рослин. Для них це справжнє відкриття. Але на стежку відкривачів, шукачів вони по суті ще тільки стають. Я показую дітям корені кількох видів лучних і степових трав. Ми саджаємо ці корені — без єдиної стеблинки, багато з них здаються з першого погляду зовсім засохлими, загиблими — і вони оживають, паростяться, зеленіє трава. Проростає і корінь винограду,— також дає паростки.

Це захоплює дітей, думка їх стає допитливою, невгамовною. Вони переживають людську гордість, яку ні з чим не порівняєш: ми пануємо над фактами і явищами, знання в наших руках стають силою. Відчування сили знань, що підносить людину,— важко знайти яскравіший стимул інтересу до знань. Як важливо, щоб процес опанування знань не виснажував учня, не приводив його до стану утоми й байдужості до всього, а сповнював усе його єство радістю! Почуття володаря знань пробуджується в учня найсильніше, звичайно, тоді, коли він безпосередньо щось досліджує, відкриває; коли учень схоплює конкретні факти, явища. Але є й радість чистої думки — узагальнюючої, систематизуючої діяльності розуму.

В учня, який багато читає, кожне нове поняття, явище, що вивчається на уроках, укладається в систему знань, почерпнутих з книжок, — і тоді наукові знання, що їх повідомляють на уроках, мають особливу привабливість: вони усвідомлюються як щось необхідне, яке допомагає осмислити те, що вже «є в голові».

«Найголовніше у педагогічній праці – знати дитину»

Довідка:

       Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Онуфріївський район Кіровоградської області) в бідній селянській сім'ї. Тут минули його дитинство й юність. Як і решта селянських дітей, він вчився в рідному селі у школі і в 1933 році закінчив семирічку. Влітку цього ж року мати провела молодшого сина Василя до Кременчука.

Спочатку Сухомлинський подався в медичний технікум, але незабаром пішов звідти, поступив на робітфак, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. З 1935 року починається педагогічний шлях В. О. Сухомлинського.

В 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся заочником до Полтавського педагогічного інституту, який закінчив в 1938 році. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі.

В 1941 році добровольцем йде на фронт, де отримує важке поранення. Після довгого лікування в шпиталі на Уралі він просився на фронт, проте комісія не могла визнати його навіть умовно здоровим для військової служби. Його призначили директором середньої школи в селищі Ува Удмуртської АРСР. Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на Батьківщину і став завідувачем районного відділу народної освіти. Проте вже в 1947 році Сухомлинський просився назад до школи.

З 1948 року й до кінця життя працює директором середньої школи в селі Павлиш на Кіровоградщині, де 22 роки проводив тривалий педагогічний експеримент, у результаті якого створив оригінальну систему виховання дітей.

У 1955 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи – керівник навчально-виховного процесу».З 1957 року – член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР. У 1958 році нагороджений званням Заслужений вчитель УРСР, а у 1968 – званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

2 вересня 1970 року Василь Олександрович Сухомлинський помирає, але його внесок у життя та його твори залишаться назавжди.

В. О. Сухомлинський увійшов в історію української педагогіки як педагог-гуманіст, творець педагогічної системи, в центрі якої перебуває дитина як унікальна особистість. Він вбачав мету виховання у розвитку творчих сил і здібностей особистості в умовах колективу й на основі етико-естетичних цінностей, інтересів і потреб, спрямованих на творчу працю і саморозвиток. З позицій гуманізму, загальнолюдських цінностей, витоки яких лежать в українській духовності, її моральних імперативах та культурах, педагог розглянув виховання особистості як пізнання, духовність, працю.

Різноплановий і багатоаспектний творчий доробок В. О. Сухомлинського складає 48 книг, 500 наукових статей, більш як 1500 оповідань і казок для дітей. На початок ХХІ століття вийшло 65 творів письменника тиражем близько 15 млн. примірників. Вони перекладені на 59 мов народів світу.

Найбільш відомі книги: «Серце віддаю дітям» (видана на 32 мовах світу, має 55 видань),«Народження громадянина»,«Павлиська середня школа»,«Як виховати справжню людину»,«Сто порад вчителеві», «Розмова з молодим директором школи», «Книга про любов» та інші.

 

 

Виховний захід